Гайворон

     Часом нам здається, що все погано. У окремих галузях настільки, що вже нічого не можна покращити. Та, як показала практика, бувають ситуації, коли, ніби відкривається друге дихання.      Так сталося і з залізницею.

     Ми часто критикували її, мовляв, вагони старі, їх майже не оновлюють, кондиціонерів немає, ціни високі, графік не виконується… Та, все це там, ніби в іншому житті – до війни. Бо саме Укрзалізниця у воєнний час для багатьох трансформувалась зі звичайної залізної дороги у справжню дорогу життя.

     З перших днів залізниця довела високий рівень професіоналізму – її співробітники працювали на межі своїх можливостей, були на робочих місцях по декілька діб без відпочинку. Техніка обслуговувалась в цих нелюдських умовах на найвищому рівні – ну, принаймні, я не чув про пожежі чи серйозні несправності рухомого складу, що раніше траплялось досить часто. Залізниця рятує життя. І робить це неймовірно.

     Виявилось, що всі її недоліки, це не така вже й проблема. І взагалі, все це можна легко вирішити. Головне – вижити зараз, щоб перемогти. Старі вагони? То й що? Зате їдуть. І в них комфортно, наскільки це можливо. А після нашої перемоги можна буде і нові придбати. Графік не виконується? Неприємно, але не страшно, такі проблеми існують навіть у досить розвинених країнах.

     І вона працює – рятує життя людей, привозить нашим захисникам на передову все необхідне: від боєприпасів до дитячих малюнків у коробках з тушонкою, які зігрівають серця наших бійців краще від найтепліших спальників. Вона поєднує близьких людей, які, за примхою долі, опинились у різних куточках нашої Батьківщини.

     Не останню роль в цьому відіграє приміське сполучення. Швидкий потяг не може зупинятись на кожній зупиночній платформі – в такому випадку, він перестане бути швидким. Але ж, і тут живуть люди. Їм треба їздити до родичів у сусіднє село, до найближчого райцентру за ліками. Будь-куди.

     Особливу роль електрички, як ми звикли називати все приміське сполучення, зараз відіграють у більш-менш мирних, спокійних регіонах, куди приїхало багато людей із міст, де ведуться активні бойові дії. Саме там росте попит на відносно недорогий варіант переміщень – приміські залізничні перевезення. Вкрай важливо для залізниці враховувати цей попит та йти йому назустріч.

     Серед усього різнобарв’я залізниць України є особлива «фішка». Така собі суміш пасажирських перевезень та історичної спадщини – вузькоколійки. Добре, що про них не забувають і роблять все можливе, щоб вони працювали.

     Днями Укрзалізниця організувала прес-тур до Гайворону, Кіровоградської області, для журналістів і тих, кому небайдужа доля вузькоколійок. Основною метою цього заходу стала популяризація подібних інфраструктурних об’єктів. Бо, окрім транспортної функції, вони мають ще й величезну історичну цінність.

     Саме тому з Бершаді, куди учасників туру привіз звичайний, хоч і вузькоколійний потяг, у зворотному напрямку нас віз вже паротяг. Справжній, вугільний, під парою, із гучним свистком, який чути на декілька кілометрів навруги. Це, звісно, не ті парові гіганти, яких ви могли бачити на широкій колії або у спеціалізованих музеях, та і цей малюк вражає своєю силою та міццю. А те, що він значно менше від своїх ширококолійних братів – не біда, бо розмір – не головне.

     Ти сидиш на м’якому сидінні біля відчиненого вікна і просто насолоджуєшся дорогою: легким вітерцем з домішками ароматів солярки та диму, яким старенький тепловоз-трудяга ТУ2 безжалісно покриває все навколо. Іноді чути шурхіт гілок та кущів по вагону, які ростуть обабіч колії. В сусідньому вагоні сидіння дерев’яні, біль автентичні, але там неможливо відкрити вікна, а із зачиненими вікнами не ті враження. Коли назад нас віз паротяг, то і у віконце не виглянеш, бо летить сажа із труби. Цікаво, чи тепло у цих вагонах взимку? Раніше, коли система вузькоколійних доріг була більшою, були такі ж вагони з полицями, як у плацкарті, щоб їхати лежачи. Хотів би я це побачити.

     Як хороше спертися на нагрітий сонцем вагон, насолоджуватись яєчнею, приготованою у топці паротяга і мружитись на відблиски сонця від тихої річки, що тече поруч. Ти просто слухаєш тишу, дещо розбавлену голосами пасажирів, учасників прес-туру, співом птахів та стомленим диханням паротяга. І ти розумієш, що живий. І житимеш. І твоя країна житиме, незважаючи на чиюсь ненависть і прагнення її знищити.

     Бо, поки є ті, хто готовий ризикуючи собою допомагати іншим: вивозити з-під обстрілів, не спати ночами, втішати та підтримувати. Поки є люди, для яких історія нашої країни не порожній звук і вони, навіть на мізерну плату роблять усе можливе, щоб такі інфраструктурні об’єкти жили і продовжували виконувати свою соціальну функцію. Поки є ті, хто просто хоче приїздити сюди, щоб увібрати в себе атмосферу, пронизану стуком коліс і тепловозним димом – залізниця існуватиме. А отже, і Україна буде непереможною завдяки своїй мобільності та оперативності.

     Доказ цьому – запуск другої пари приміського поїзда сполученням Гайворон-Рудниця. У складі цього поїзда лише один вагон, та більше і не треба, бо місця вистачає всім. Навіть незважаючи на те, що практично в кожному населеному пункті Кіровоградської та Вінницької областей є велика кількість внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованих територій та міст, де ведуться активні бойові дії. Ці люди були вимушені покинути свої домівки, тікаючи від жахіть війни, щоб зберегти своє здоров’я та життя своїх дітей.

     Тим часом, ми сидимо на лавці на першому пероні станції Гайворон. Хтось сидить прямо на траві, а наш паротяг вже поїхав у депо, щоб відпочити після важкого робочого дня. Попереду на нас чекає дорога додому, а зараз можна спокійно розслабитися після насиченого подіями та активностями прес-туру. Перед очами все ще стоять картини цього неймовірного дня: і красень-паротяг на містку через Південний Буг, і сажа, що на ходу вилітає з його труби. І розкішний місцевий краєзнавчий музей, який нікого не залишив байдужим (навіть мене, хоча до музеїв я відношусь прохолодно), і незвичний смак такої, здавалося б, звичайної страви, як яєчня, приготовлена на лопаті у топці паротяга саме так, як її колись готували машиністи.

     Над станцією, десь там, куди тікають нитки колій, поступово сідає сонце, повітря стає більш свіжим і прозорим - і всі ми бачимо, як вдалині спалахує зеленим світлофор. Він ніби символізує нескінченність шляхів і, наче промовляє до нас – житимемо. І, звісно, переможемо.